«Не я пишу, то мною пише Бог...»

Здається, про цю поважну людину ми знаємо все: Дмитро Кремінь – поет, автор двадцяти п’яти збірок чудових віршів, есеїст, публіцист, перекладач, заслужений діяч мистецтв України, увінчаний Державною премією України імені Тараса Шевченка, преміями імені Василя Чумака, Володимира Сосюри, Леоніда Вишеславського, Володимира Свідзінського, Миколи Аркаса, Зореслава, Івана Кошелівця, Анатолія Сaмoйлeнкa, а, крім того, «Людина року-2016»…
Написав Дмитро Кремінь багато, і про нього написано багато, тільки біобібліографічний покажчик складає 170 сторінок. І, водночас, ця непересічна людина для мене і, думаю, для багатьох залишається тією загадкою, таїною, яку ще доведеться розгадувати літературознавцям. Талановиту людину похапцем не зрозумієш, і хто, спілкуючись з Дмитром Кремінем та занурюючись у глибини його чарівних і неозорих поезій, має зухвалість сказати, що досяг дна?
У 1992 році мені пощастило познайомитись з Дмитром Дмитровичем особисто. Це відбулося одного прекрасного літнього дня на дачі у чудової людини, поета Григорія Бичкова. Дмитро приїхав до друзів з аркушем, на якому на машинці був надрукований його новий вірш, який всіх вразив, бо висловив те, що ми всі тоді відчували. Перші роки існування незалежної України приносили багато розчарувань, далеко не все відбувалось так, як про те можна було мріяти: раптом країна, годувальниця значної частини світу, славна своїми чорноземами, почала закупати зерно в Канаді. Обуренню й здивуванню українців не було меж; події, що відбувалися, були схожі на якусь фантасмагорію. Дмитро Кремінь висловився так:
І рік такий, і вік такий. Я їм
Чужий окраєць із чужих пшениць,
А в наших лонах повсихало сім’я,
І вмерло сім’я в лонах молодиць.
А він пливе, пливе червоний Роджер
Над стогоном, над гомоном біди,
І вік такий, що краще не народжуйсь,
І рік такий, що краще не роди!
Враження від вірша, від зустрічі з яскравою людиною були несподіваними і дуже сильними, майже до закоханості. І та бесідка, обвита виноградом, і той літній день, і те високе спілкування закарбувалися в моїй пам’яті назавжди. З того часу я знала, що в нашому місті живе прекрасний поет, гарна, красива людина з великим і небайдужим серцем.
Подальші миті мого спілкування з Дмитром Кремінем відбувались або в редакції «Рідного Прибужжя», або в Спілці письменників. Завжди усміхнений, завжди люб’язний, завжди відкритий до спілкування, завжди готовий прийти на допомогу, красивий, куртуазно чемний, виключно толерантний, дотепний. Майже завжди з поетичним експромтом на вустах, прикритих пишними вусами… Справжній європеєць.
За 25 років спілкування моя думка про Дмитра Креміня якщо й змінилася, то тільки в напрямку осягнення величі яскравої особистості, сумлінного трудівника, який з високою мірою відповідальності ставиться до свого таланту, поважає себе, любить людей і ставиться до них теж із повагою. Розмови з Дмитром Дмитровичем не бувають буденними, вони завжди перетворюються на свято духу: його думки завжди цікаві й оригінальні, поет багато цитує напам’ять класиків; жарти бувають сміливі, але ніколи не мають присмаку вторинності або вульгарності чи образливості. Гумор завжди пронизаний добротою й доброзичливістю.
Ця людина прагне досконалості в усьому. Дмитро Кремінь має неабияку жагу до знань, він намагається всотати в себе всі надбання світової культури, багато читає, має чудову пам'ять. Надзвичайно широкий світогляд робить поезії глибокими, інтелектуально насиченими. Дмитро Дмитрович знає шість мов, серед них: німецька, словацька, російська, чеська, латина; він не просто поет, а поет-просвітник і чудовий перекладач; відомі його поетичні переклади грузинських поетів: T.Taбiдзe; Ш.Hiшнiaнiдзe, вірменських: Г.Дaвтaнянa, H. Бoгдacapянa; російських: A. Boзнeceнcькoгo, Б.Пacтep-нaкa, Л. Гpигop'євoї та інших.
Неосвіченому читачеві, який читає вірші Дмитра Креміня, доводиться вставати навшпиньки: заглянути в книги з історії, енциклопедії, словники, або відкрити Інтернет. І справа не у складності поетичного тексту, думка в ньому завжди кришталево прозора, а в тому, що до інтелектуального рівня по-європейськи освіченого поета багатьом читачам ще потрібно дорости.
Поет ніколи не буває байдужим, він завжди відгукується на всі виклики, які підносить наше сьогодення. Все наше історичне буття, – з його досягненнями, з його складнощами й негараздами – знаходить своє відображення у віршах Дмитра Креміня; поета неможливо відділити від сучасного життя, від нашої складної й драматичної історії, від світового історичного контексту. Митець уособлює собою все найкраще, що може нести в собі справжній творець, мислитель, громадянин, патріот, великий син нашої країни.
На Миколаївщину Дмитро Кремінь переїхав із Закарпаття – географічного центру Європи. На жаль, це відбулося не зовсім за його власним бажанням, а за державним розподілом після закінчення філфаку Ужгородського університету. Передувала цьому драматична особиста історія.
Той, хто бував на наших західних землях, неодмінно відчув, що той край значно ближчий до європейської культури, до європейських духовних цінностей, до європейської ментальності, в центрі якої – людина, особистість. Не так просто людині європейського складу було вписатись у наші східні реалії, просякнуті візантійщиною. Але Україна – єдина, і Дмитро Кремінь каже: «Я закарпатець, але я – українець». Ми в Україні, тобто всюди вдома.
Переїхавши у наш степовий край, поет зумів зберегти власну самобутність; він гідно проніс той кристал міцного і прозорого гірського духу, який надала йому мала батьківщина. Мінерал виявився твердий. Кремінний, кремезний, непереможний!
Рід Кременів походить з гірських Карпат. Грозові виклики історії навчили українців дбайливо ставитись не тільки до особистості; жителям Карпатського краю властива велика відданість власному корінню, своєму роду.
Історія неабияк впливає на людську долю, і ніхто в цьому світі не сам. Сім’я Кремінів багаточисельна: у поета дві сестри – Ганна і Людмила, два брати – Іван і Михайло. Рід Кремінів має давню історію: в книзі професора Ужгородського національного університету Павла Чучки «Українські прізвища Закарпаття» є згадка про предка Данила Креміня із села Суха Мараморської жупи (округу), який у 1713 році платив подать у королівську скарбницю. Тоді Закарпаття (після приходу Арпада в 1009-1010 рр.) входило до складу Угорського королівства, а Мараморош-Сигет входив до Трансильванії, де правителями були Ференц Ракоці І, Ференц Ракоці ІІ та Ілона Зріні. Угорці на початку ХVІІІ століття боролися проти возз’єднання з Австрією, якою правили Габсбурги. Русинський рід Кременів існує щонайменше 303 роки, а, можливо, й значно довше; люди були заможні: мали у своїй власності декілька гір, ліси, ріки, полонини.
Талановитий хлопчик народився 21 серпня 1953 року в гірському селі Суха Іршавського району Закарпатської області, яке стоїть під полониною Кук (1241 м над рівнем моря). Його батьки – Дмитро Ілліч і Ганна Петрівна – всіляко підтримували своїх дітей. З восьмого класу Дмитро навчався в Ужгороді, в школі-інтернаті для обдарованих дітей і відвідував ізостудію уславленого художника і педагога Золтана Баконі. Найповажніші закарпатські митці дуже рано прийняли юного художника у своє високоосвічене коло, і сприймали його як рівного – це, безперечно, сприяло становленню особистості майбутнього поета.
Перший вірш п’ятикласника Дмитра Креміня було надруковано в обласній газеті «Закарпатська правда». А у восьмому класі він вже надрукував добірку з чотирьох віршів, схожих і за мелодикою, і за лексикою на народні пісні. Карпатський край славиться своїми многоголосими хорами, то й не міг, безумовно, український мелос не відбитись у творчості юного поета. Наліт етнографізму можна відчути навіть з назв: «Вечір», «Колискова», «Зорі», «Ранок». Теми не нові, і немає певності, що враження навіяні саме природними явищами, а не контаміновані з почутого й прочитаного, але, переплавившись у юній душі, вони народили свій мікрокосм, красивий і надзвичайно гармонійний. З цих ранніх яскравих поетичних зерен виріс майбутній світ величної поезії Дмитра Креміня, яка з часом стане більш глибокою, інтелектуально насиченою та модерною. Українська душа й європейська освіченість народили поетичний сплав найвищого ґатунку.
Але і у своїх перших поетичних висловлюваннях юнак не тільки змальовує красу природи – вони свідчать про те, що він замислюється над сенсом власного буття, і взагалі буття людини. У підтексті вірша «Зорі» прочитується бажання достойно пройти свій життєвий шлях, залишити яскравий слід. Дитина, яка це обмірковує, свого життя вже не змарнує:
…Тихим проблиском комети
Складуть шаблюки вогняні
(Звідки знати,що без бою?),
Залишивши вдалині
Слід гарячий за собою.
Так і люди…
Звернімо увагу і на слова «Звідки знати, що без бою?». Дмитро зростав у суто українському середовищі, вплив якого на становлення юної особистості був беззаперечний. Патріоти завжди розуміли, що без боротьби не вибороти незалежність. От і талановита дитина у свої п’ятнадцать років розуміє, що без бою не встануть а ні нація, а ні особистість. Віками українці мріяли про незалежність, але про це завжди доводилось говорити тільки пошепки – от і юний поет висловлюється обережно, в дужках, бо розуміє, що в тоталітарній імперській державі мрії й вислови про волю небезпечні.
Хлопець наче передбачає і власну долю, і навіть сучасні події так званої АТО. І ще одне магічне передбачення у тій юнацькій добірці: «Колискова» адресована не дитині взагалі, не майбутній донечці, а сину:
Ой, пливи, пливи у мріях-снах
Синку мій маленький!
Наче знав юний Дмитрик, що народиться в нього син Тарас. А, може, він вже тоді знав, що стане той Тарас Дмитрович народним депутатом незалежної України?
Закарпатський край зазнав чимало різних політичних режимів, і в тих змінах політичної влади звик до майже європейської свободи. Юний Дмитро, вільно зростаючи в ріднім краї серед своїх, до певного часу утисків радянського режиму не зазнавав. На першому курсі університету став відвідувати студентську літературну студію імені поета Юрія Гойди, його вірші надрукували у щорічному республіканському альманасі «Вітрила» (70-71). Це був неабиякий успіх: альманах видавався багатотисячним накладом. Студент Дмитро Кремінь став відомий літературному світу не тільки Ужгорода й Львова, а й Києва і Москви.
Всім студентам хотілось бачити свої вірші надрукованими. Під керівництвом свого лідера, старости літературної студії Дмитра Креміня, вони склали й переплели самвидавчу книжку. Ілюстрації до збірника українських віршів Дионизія-Миколи Матоли і Дмитра Креміня зробив юний митець Дмитро Кремінь. А далі розгорнулася драма, яка ледь не переросла в трагедію. Дмитро Кремінь насмілився, як зауважив критик Олександр Ігнатович, перенести «дух ужгородських кав’ярень до вузу». І тут, як водиться, втрутилось радянське КДБ, аби встановити межі дозволеного. У гуртожитку зробили обшук, вилучили збірку з українськими віршами студентів. Самвидав, а також те, що хтось (досі не з’ясовано, хто) передав вірш Дмитра Креміня за кордон, до США, де його надрукували в емігрантському часописі, викликали неабияку реакцію у КДБ. Випускний 1974 рік був для молодого поета дуже складним: викликали на допити, проробляли на комсомольських зборах, на засіданнях літературної студії. Хлопця ледве не виключили з комсомолу, під загрозою було саме перебування в університеті. Захистив ректор Дмитро Чепур. Могли б і посадити, але врятувало Креміня те, що чоловік шкільної вчительки Дмитра, з якою він продовжував спілкуватись вже студентом університету, очолював відповідний відділ у КДБ; вона теж втрутилась на захист свого учня.
При розподілі Дмитру було неможливо залишитись на Закарпатті, от і поїхав юний герой вчителювати в райцентр Миколаївської області, в Казанку. Житель Карпатських гір опинився у нашому степовому краї. Але ж біди без добра не буває, то й трансфер з гірського вертикального світу до пласкої широчині причорноморських степів подарував поетові стереоскопічність зору, дав, за словами відомого літературознавця Івана Дзюби, можливість «побачити південноукраїнський світ гостріше й пережити глибше». Дійсно, той, хто народився в певній місцині й живе в ній постійно, часто не здатен відчути її самобутність, бо звикає до особливостей свого краю.
Ясна річ, що не міг карпатський хлопець не журитися за рідними горами! Втіхою стало те, що перед ним відкрився, за його власними словами, «цілий степовий материк», і він відчув його так гостро, що з’явилась потреба у поетичному висловлюванні. Степова Ойкумена стала для Дмитра Креміня рідною. Захопила й робота в школі. Виявилось, що його попередниця-колега не дуже певна була в предметі, який викладала. От що згадує про ті часи поет: «Я ж тоді був двадцятидворічним хлопцем, елегантним і красивим. А що дітей у школі любив і ніколи не давав ображати нервовим колегам, то й діти мене любили. А значить, полюбили й ненависну їм до того укрмову й укрлітературу, яку я викладав. Щоб тебе пам'ятали, щоб тебе любили в народі і в такі часи, як наші, — для цього й самому треба бути людиною… Вчитель зобов’язаний давати дітям духовне багатство, передавати їм свою громадянську позицію». Школяркам подобався молодий вчитель, вони закохувались у нього й переписували від руки його вірші.
Під час перебування в Казанці Дмитро Кремінь друкував свої вірші в районній газеті, підтримував його талановитий редактор Юрій Григорович Хіль, член Спілки журналістів. У ті часи в київському видавництві "Молодь" вийшла з друку перша книга поета «Травнева арка», передмову до якої написав відомий поет і публіцист Віталій Коротич. Згодом поет перейшов працювати до районної газети, і то була гарна школа журналістики.
І там же, в Казанці, відбулася ще одна, найважливіша подія – Дмитро Кремінь зустрів кохання свого життя, чарівну красуню Ольгу, народилось подружжя. Мене завжди цікавлять історії кохання. Питаю у Дмитра: «Як ви познайомились?». Та хіба чоловіки про це щось розкажуть? Тільки й буркнув, наче якось винувато: «Вона була у білому костюмі». Це було кохання з першого погляду, тільки своїй коханій Дмитро згодом признавсь, що як побачив її, так і вирішив: «Буде моєю дружиною».
Дивлюсь на фото юної Ольги — розумію, встояти було неможливо: красива, гармонійна. Так разом і йдуть по життю. Коханій дружині поет присвятив чимало віршів, вона його муза й берегиня:
Тільки ти…
А вдвох ми – це родина.
Все тобі, що нам дарує Бог.
А впаде сльоза, бодай єдина,
Ми сльозу поділимо на двох.
Через чотири роки перебування в Казанці Дмитра Креміня запросили до Миколаївського педінституту, на кафедру української літератури. Потім була молодіжна газета «Ленінське плем’я», де він керував літстудією "Джерела" й завідував відділом, потім працював заступником головного редактора газети «Рідне Прибужжя», керував обласною літературною студією «Борвій».
І завжди писав вірші, створивши чималий доробок. Вихід кожної книги поета - велика подія, а вони виходили майже щороку: «Південне сяйво» – 1982 рік, «Танок вогню» – 1983, «Бурштиновий журавель» – 1987, «Шлях по зорях» – 1990, «Пектораль» – 1997 (Державна премія імені Т.Г.Шевченка), «Елегія троянського вина» – 2001, «Літопис» – 2003, «Атлантида під вербою» (2003), «Синопсис» (2003), «Ольвийский транзит» – 2006 (у перекладах О.Павлова), «Полювання на дикого вепра» – 2006, «Літній час» – 2007, «Лампада над Синюхою» – 2007, «Вибрані твори» – 2007, «Скіфське золото» – 2008, «Скіфське бароко» – 2008, «Замурована музика» – 2011, «Скрипка з того берега» – 2016. Поезії Д. Креміня покладено на музику Т. Яровою, В. П’ятигорським, О. Нежигаєм, Є. Долговим та іншими композиторами.
Вірші та есеї Дмитра Креміня надруковані у численних часописах та газетах: «Київ», «Вітчизна», «Дніпро», «Ранок», «Кур’єр Кривбасу», «Українська культура», «Україна», «Дружба народов», «Юность», «Ленінське плем’я», «Закарпатська правда», «Південна правда» тощо. Особливого розголосу публікації: «Таємниця саркофага», «Козак Мамай у сузір’ї Манкурта», «Куди орел несе дельфіна», «Тризубом по двоглавому горобцю».
Здавалося б, Дмитро Кремінь міг би повернутись у рідне Закарпаття, але він давно вже став миколаївцем, знаним і поважним. Ми осяяні його словом, його високою поезією. Для мене особисто Дмитро Дмитрович є ідеалом творчої людини.
Поетичне ім‘я Дмитра Креміня, його творчий набуток є невід‘ємною частиною сучасної української літератури, Це яскрава домінанта нашого південного літературного ландшафту: його чарівну поезію, його шляхетну душу неможливо відокремити від нашого Причорноморського краю. Здається, народитися поет міг тільки в наших розлогих степах, де саме такі волелюбні, мужні, з неабияким почуттям власної гідності козаки колись обживали й боронили цю родючу й норовливу землю. І як у засушливу годину ця земля потребує щирого, солодкого дощу, так потрібне нашому південному краю гостре, образне, влучне слово великого українського поета, нашого мудрого сучасника, який то й живе поруч з нами, але водночас існує в іншому вимірі, бо його слово належить всьому світовому літературному контексту й усім часам. Твори Дмитра Креміня перекладені на англійську, китайську, ро-сійську й словацьку мови. Многіє й благіє літа яскравій людині, великому поету!
Людмила Щетиніна,
кандидат філологічних наук.

Источник: Вечерний Николаев | Прочитать на источнике