Майдан. Миколаївці

От редакции. Приближается волнующая дата. В эти февральские дни два года назад происходили самые трагические, наиболее кровавые события на киевском Майдане. В этом номере «ВН» мы публикуем краткую хронику и воспоминания николаевских участников тех событий.
Хвиля громадських протестів Євромайдану піднялася 21 листопада 2013 року як реакція на рішення Кабміну про призупинення процесу підготування до підписання угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Бурхливі протести поширилися по всій країні після силового розгону демонстрації в Києві вночі 30 листопада.
У Миколаєві прихильники євроінтеграційного курсу України та активісти патріотичних організацій організували акцію «Миколаїв підтримує ЕС». Багато хто з миколаївців взяв участь у Революції Гідності і в самій українській столиці.
За стриманими словами хроніки перебігу тих буремних подій – людські долі, радість і надія, біль і гнів, натхнення і співчуття.
Петро Брилінський, громадський активіст:
– Я спілкувався з багатьма учасниками Євромайдану. Усі висловлювали своє обурення діями влади. Кривавий розгін студентів розцінювали як злочин проти свободи і демократії. В бесідах з деякими активістами Майдану я дізнавався про факти інших злочинів Януковича та його банди. Як «віджимали» у підприємців бізнес, як саджали незгодних у тюрми за сфальсифікованими обвинуваченнями, як вбивали цілі сім’ї тих, хто пішов проти грабіжницької системи. Людей «дістало» таке відношення влади до громадян. І всі розуміли, що влада зробить все можливе, щоб знищити Майдан.
Олександра Фінькова, психолог:
– Прежде рассуждения о стране, её настоящем и будущем были для меня окрашены чувствами стыда и тоски. Стыдно было за то, что президент – тупой уголовник, его подельники выряжены в костюмы и называются министрами и депутатами, законы и правовые процедуры используются как насмешка, как способ связать руки тем, кто не состоит в этой мафии, и кого тошнит от таких методов.
Даже в близком кругу, состоящем из умных, активных, деятельных людей, большинству было всё равно, они не видели смысла участвовать в акциях протеста после позорных Харьковских соглашений, Налогового кодекса, закона о языках...
Досаду и раздражение вызывала массовая реакция на результаты Оранжевой революции. Взрослые люди вели себя, как дети или подростки, ожидая, что за один раз все должны быть вознаграждены качественными изменениями. Словно государство – это нечто далёкое и неосязаемое, а не они сами, не их ежедневные действия и выбор. Было тошно, как легко многие проглотили плоские технологии «все они одинаковы» и «политика без политиков». Но наглость, цинизм и беспардонность регионалов сыграли с ними злую шутку. Они не оставили ни процента иллюзий, что можно как-то перетерпеть и переждать даже у тех, кто готов был молча и терпеливо ждать.
Поэтому, как мне кажется, события разворачивались резко и стремительно: от тихого болота до многомиллионного Майдана.
Зачем туда хожу, спрашивали многие. Ответ был прост – если для будущего страны нужна такая малость, как выйти и постоять на центральной площади среди других хороших людей, то кем же надо быть, чтобы не выйти?! Где ещё мне быть, если не среди людей, объединяющихся ради благой цели? Вышли мы, потому что верили. Верили, что сможем создать лучшее будущее.
1 грудня 2013 року в річницю Референдуму про суверенітет 1991 року на вулиці Києва вийшли, за різними оцінками, від 500 тисяч до 1 млн. протестувальників. Цього ж дня відбулася спроба штурму Адміністрації Президента та сутички активістів з представничками силових структур. Ці події стали початком висунення активістами Майдану політичних вимог, не пов’язаних з євроінтеграцією.
Петро Брилінський, громадський активіст:
– Після розправи «Беркуту» зі студентами у Києві, на прохання редакції газети «Удар», я вирушив у столицю для висвітлення подій на Майдані. Під час зйомки сутичок на Банковій я та мої помічники попали під «гарячу руку» силовиків. Незважаючи на журналістські посвідчення, нас побили, знищили фото- і відеокамеру. У результаті побиття в мене був зламаний палець, а в одного з моїх помічників – лікоть.
Отримавши медичну допомогу, ми прийшли на Майдан, де приєдналися до інших миколаївців, які прибули до Києва 1 грудня. Наступного дня повернулися до рідного міста. Але 5 грудня я ще раз прибув у столицю, щоб очолити делегацію представників Миколаївщини на Майдані. Спочатку займався розміщенням, забезпеченням їжею та теплим одягом земляків. У той час на Майдані панувала атмосфера братства та єднання. Жителі різних регіонів України чи не вперше відчули себе громадянами єдиної країни, які об’єдналися заради майбутнього.
8 грудня 2013 року в Києві пройшло Народне віче, в якому, за різними оцінками, взяли участь понад мільйон громадян. Було прийнято рішення про блокування Адміністрації Президента, будівлі Уряду, інших установ та висунуто перший ультиматум В. Януковичу.
Олександра Фінькова, психолог:
– Одно из самых мощных впечатлений от Майдана – удивительное ощущение безопасности. Я обычно не хожу на людные мероприятия, потому что не люблю легко вспыхивающую агрессию толпы. Там же было ощущение не толпы, а сообщества. Каким бы ни было напряжение момента, ты спокойно встречался взглядом, улыбался и получал улыбку в ответ.
И контрастом – тревога, страх, когда проходишь мимо милиции. Я одна возвращалась в гостиницу, по одежде было понятно, что иду с Майдана, и то, насколько злобными взглядами меня смерил наряд, запомнилось очень сильно. Гражданин, который просто заявляет свою точку зрения, вызывает у «правоохранителей» агрессию, а перед обычными бандитами они выслуживаются...
11 грудня 2013 року, незважаючи на запевнення В.Януковича в тому, що влада ніколи не вживатиме сили проти мирних зібрань, силовики розпочали витіснення мітингарів із зайнятих ними позицій. На заклик по допомогу до Майдану почали підтягуватись добровольці. У результаті спецназ та внутрішні війська змушені були відступити.
Петро Брилінський, громадський активіст:
– Майданівці зупинили силовиків. Серед активістів було багато поранених та побитих. В медичному центрі, який розташувався на 3 поверсі Дому профспілок, лікарі-волонтери надавали допомогу. Всім стало зрозуміло, що мирний Майдан закінчився.
Знищені барикади відбудовувалися ще більш міцними, на Майдан знову стали прибувати люди зі всіх областей України.
Під час штурму мені довелося узяти на себе керівництво обороною однієї з барикад. Був розроблений детальний план чергування на барикадах Майдану, організовані патрулі на прилеглих вулицях, які виявляли ворожо налаштовані групи провокаторів.
Після штурму 11 грудня намет, в якому ми розташовувались, був знищений. Нам довелось ділити один намет з представниками Донеччини та Запоріжжя. Спільно готували їжу, встановили чергування. Вечорами збиралися біля «буржуйки» порозмовляти про життя.
Під час виконання обов’язків помічника коменданта мені не раз доводилося спілкуватися з колишніми військовослужбовцями, працівниками МВС та СБУ, які прийшли підтримати Майдан. Завдяки їх порадам та допомозі виявлялися провокатори та злочинці.
22 грудня на Євромайдані відбулося Народне віче. Зібралося кількадесят тисяч людей. Тодішня опозиція оголосила про створення народного об’єднання «Майдан», головною метою якого буде політичне завдання – відновлення балансу влади в країні.
Петро Брилінський, громадський активіст:
– Ніщо вже не могло скорити Майдан. Замість знищених наметів з’являлися нові, барикади ставали ще більш неприступними, люди – згуртованішими. Деякі мої знайомі приїжджали після роботи та привозили їжу на барикади. Вчителі приводили дітей на екскурсію до Майдану.
Більшість киян були налаштовані дуже позитивно до учасників протесту. Дехто після роботи заступал на нічне чергування, щоб зранку знову відправитись на роботу. Тим і унікальним був Майдан, що став всенародним центром єднання, прикладом мирного співіснування представників різних регіонів, релігій, рівня життя. Всіх об’єднало бажання жити в країні, що має право на цивілізоване майбутнє, без влади, яка нехтує бажанням свого народу.
У ніч на 1 січня 2014 року на Майдані близько 500 тисяч людей разом заспівали Гімн України. Цей результат був зафіксований для Книги рекордів Гіннесса.
Олександра Фінькова, психолог:
– Мы стояли не зная, что впереди, не загадывая, как будем действовать. Просто находились «здесь и сейчас» – среди единомышленников.
Все удивлялись лёгкости самоорганизации. Кто-то тащил еду и чай, кто-то – грим и ленточки. На наших Майданах не было угрюмости Мариинки, с первых дней Майдан хохотал и искрился юмором, творчеством, остроумием и острословием. Дома были перерыты все схроны, чтобы обеспечить Киев одеялами, теплой одеждой и медикаментами... Стоило сказать, что еду в Киев, и тут же каждый старался помочь, купить и передать что-то нужное. Прежде аполитичные люди заинтересовались, что написано в Конституции, как устроено государство, начали осознавать себя гражданами.
16 січня 2014 року Верховна Рада України прийняла закони, спрямовані на звуження конституційних прав і свобод громадян, а саме: обмеження свободи мирних зібрань, гарантованої ст.39 Конституції; обмеження свободи слова в ЗМІ та Інтернеті, створення умов для цензури; зобов’язання реєстрації як «іноземних агентів» організацій, які отримують допомогу від закордонних донорів, введення механізмів обмеження фінансової допомоги для громадської активності; заборона збору інформації про майновий стан суддів, правоохоронців та членів їх родин тощо.
Прийняття законодавчих актів, які прозвали «диктаторськими законами», викликало нову хвилю обурення по всій Україні.
19 січня 2014 року у Києві на Народному віче зібралось кілька десятків тисяч громадян, що висловили обурення «диктаторськими законами». Мирна акція переросла в жорстке протистояння з силовиками. Спецпризначенці застосували спецзасоби і водомет, хоча законодавство забороняє застосовувати водомет при температурі атмосферного повітря нижче нуля.
22 січня 2014 року під час протистоянь на вулиці Грушевського з’явилися перші загиблі. Були вбиті з вогнепальної зброї вірмен Сергій Нігоян та білорус Михайло Жизневський. Отримали поранення й померли наступного тижня в лікарнях Роман Сеник та Олександр Бадера. Того ж дня у лісосмузі в Бориспільському районі Київської області було знайдено тіло закатованого Юрія Вербицького, що був викрадений з Олександрівської лікарні.
Під час переговорів із владою 22 січня було озвучено пропозицію зібрати найближчим часом засідання Верховної Ради для скасування «законів 16 січня». Протестувальники почали захоплення адмінбудівель у столиці та інших містах.
Фінальним і найбільш драматичним етапом Революції Гідності стали події у Києві 18-20 лютого 2014 року. У ці дні загинуло більше сотні протестувальників, ще сотні були травмовані. Жертви були і серед силовиків, які намагалися придушити повстання.
Протягом 18 лютого 2014 року силовики захопили всі барикади на вулиці М.Грушевського та Інститутській, відтіснили протестувальників до Майдану Незалежності.
Критичною була ніч з 18 на 19 лютого, коли силовикам вдалося захопити барикаду на Хрещатику, підпалити барикаду по вулиці Інститутській, табір протестувальників. Опівночі загорівся Будинок профспілок, в якому заблокованими лишалися люди, переважно поранені, які не могли самостійно пересуватися. У ході гасіння пожежі вдалося врятувати за різними даними від 30 до 40 осіб. Точна кількість загиблих унаслідок цієї пожежі досі невідома.
19 лютого 2014 року протестувальники втримували позиції на Майдані Незалежності, тоді як силовики почали підготовку до спецоперації. Переговори лідерів опозиції з В.Януковичем залишились безрезультатними. Незважаючи на блокування під’їздів до Києва та блокування роботи метрополітену, кияни та громадяни з різних куточків України йшли на підтримку протестувальникам.
Олександра Финькова, психолог:
– На Рождество мы с сыном, улыбаясь, рассматривали раскрашенные и украшенные игрушками баррикады, а теперь от них остались обгорелые руины, усыпанные цветами и лампадами. На месте, где стояли палатки Донецка, Мариуполя и Николаева – на пересечении Крещатика и Институтской – теперь пепелище. На парапете, где мы сидели и смеялись с «афганцем», – следы от пуль.
Вранці 20 лютого протестувальники перейшли у контрнаступ, і, незважаючи на значні втрати, зайняли кілька будівель та відтіснили силовиків до урядового кварталу. В Інтернеті з’являються відеозаписи, на яких зображено, як силовики стріляють з вогнепальної зброї в неозброєних протестувальників. Після цього певні представники силових структур заявили про перехід на бік протестувальників.
Олександр Галкін, громадський активіст, воїн АТО:
– Коли хлопці зі щитами полізли на середину дороги на Інститутській, я на них кричав і казав вертатися. Ними ніхто не керував, вони самі ось так йшли на геройство. В якийсь момент побачив, як на передову бігла дівчина, на вигляд 17-18 років, і на її спині майорів синьо-жовтий прапор. Я зупинив її. Вона хотіла на передню барикаду…
Коли на барикаді одного поранили, я намагався надати першу допомогу. Але виявилося, що із нас ніхто не мав ножа. Тому зрозумів, що слід просто нести пораненого до лікарів… Ми наче добре були прикриті барикадою, але в якійсь момент за кілька метрів поруч почали падати люди. Снайпер, напевно, був на готелі «Україна», і ми почали палити покришки, щоб зробити димову завісу.
Переломом стало прийняття Верховою Радою 20 лютого 2014 року постанови «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України». Цей акт визнав, що дії силових структур були незаконними, і постановив заборонити використання зброї та спеціальних засобів проти учасників акцій протесту. За прийняття постанови проголосувало 236 депутатів, в тому числі 35 депутатів від фракції Партії регіонів та 35 позафракційних. Жодного голосу не дала лише фракція КПУ.
Олександра Фінькова, психолог:
– Психологи и врачи других специальностей создали мобильные группы. Мы обходили каждую палатку, помогая пережить произошедшее, каким бы страшным оно ни было. Каждый столб, каждое дерево, каждый шаг – следы пуль, места гибели, ранений. Много людей и при этом тихо – шаги, шорох одежды, чирканье спичек и зажигалок. Об этом писать сложнее всего – воспоминания настолько яркие, что в слова их облечь очень сложно.
Всё до сих пор не успокоилось, не улеглось в памяти – вспышки боли, ярости, потухшие глаза взрослых мужиков, спрашивавших: «Вот ты, психолог, объясни, как и зачем жить? Мне уже куча лет, и женился, и развелся, и детей вырастил. И жив, ни царапины… А пацаны полегли! Вот только гонял его, что дрова не так сложил, а потом мёртвого к врачам нёс и требовал, чтоб ему что-то укололи, чтоб он задышал!»
21 лютого 2014 року парламент 386 голосами прийняв Постанову про відновлення Конституційного ладу. Це означало, що буде сформовано новий уряд, а В.Янукович втратив можливість диктувати його склад. Увечері відбувся велелюдний Майдан, на якому В.Януковичу було оголошено ультиматум про відставку. У ніч з 21 на 22 лютого В.Янукович ви’їхав до Харкова, а згодом – до Росії.
22 лютого Верховна Рада 328 голосами підтримала Постанову про усунення В.Януковича з посади, аргументуючи таке рішення його самоусуненням від виконання своїх обов’язків, та призначила позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року.
Олександра Финькова, психолог:
– В конце дня мы с коллегой встретились у сцены, собирались уже уходить, и тут привезли ещё двух героев Небесной сотни. Звучала «Пливе кача», плакали сотни людей. Это то, что не забывается, что не имеет цены или искупления. То, через что не смогут переступить политики, меняющие флаги и вывески. Теперь наши жизни разделились на «до» и «после». И там, где было место для ленивого отмахивания и игнорирования гражданской позиции, появилась непримиримость, зацементированная всеми сильнейшими чувствами, которые только способен пережить человек.

Источник: Вечерний Николаев | Прочитать на источнике