Дмитро Кремiнь. Iз полум'я лiт

Вагант Переспіваний нині сюжет: он у сяйві брабантських манжет із пістолем у правій, а в лівій - з мандрівним інструментом в руці він стоїть на французькій ріці, як із кобзою наші сліпці, цей вагант Одаліссімо Лівій. А вагант - і відвага, й талант, і за ним - і Толедо, й Брабант, мідна литка вп'ялась у рейтузи… В небі Ерос летить. Школяра зустрічають завжди на «ура» одаліски любовної музи. Давня казка, зітхаєте ви. Та картинка не йде з голови: де ми з вами, в якому столітті знали музику, знали слова? А сьогодні болить голова від естрадних мажорів. Зігріті медом пристрасті юні «зірки». Дим естради й туман із ріки, небо в зорях навпіл розкололось. Але там десь - любов і талант, і за ним іще скаче вагант і возноситься ангельський голос. О, примчи на крилатім коні, мій арфісте, музико і лицарю! Власне царство заснуй собі, вицарюй сотні років - і ночі, і дні промугич. А в трагічний момент окрай моря домок з очерету ти поставиш на ен'ябемент. Але більше й не треба поету…Смерекова колиска Мені ялицею запахне, немов замріявся поет. І чом душа такого прагне, коли вже вдома інтернет? Дитина з рідної Сухої все шле мені в космічний смерк Стрічки від Гугл, Інет-сувої, Але ні слова - від смерек. А я не можу пригадати, Яка епоха йшла селом, І смерековий сволок хати, Гостей і батька за столом. Один колов дитину вусом, А той розказував жалі… Немов під вишитим обрусом Опришки сіли при столі. Та «студебекери» на Красне Летіли знову по кругляк… О, спомин той повік не згасне, В душі не звіється ніяк! І на хрещатому морозі, І в хаті з дзеньками чарок, І з духом щастя на порозі Той час вознісся до зірок. Згадаю мамку молодою, Братів маленьких і сестер. І різдвяною колядою Казково світиться етер. Тоді росла трава шовкова, Світили в серце ночі й дні. А та колиска смерекова І досі бачиться мені. Уже під небом та колиска, Уже під зорями вона, Де дід Ілля гримить і блиска, І ні покришки, ані дна. Суханська мова смерекова І колискова пісня та, Як наша доля присмеркова, Як наші долі і літа. Вона - літає все, літає Вже в небесах, а на землі Уже в інеті хтось читає Про наше щастя і жалі. Фальшивий огник знову блиска, Заліз у скап якийсь там тип. У небесах летить колиска. Плачу немає, тільки схлип… *** Склепи. Музика. В оленях светрик. Грають «чардаш». Пливе уві млі Ресторанний циганський оркестрик У далекій, забутій «Скалі». Ференц Семан. Угорська богема. Ллється в склянки «токай» без кінця… Назавжди, я гадав, наохтема Тут оселена музика ця. Тутки Міклош улещував Галю, Говорив про романси без слів. …І тепер опівночі лягаю Під мелодії тих скрипалів. Де ви нині, веселі музики? Де винце - променистий «токай»? На «Кальварії» всі ви навіки, Як од споминів цих не тікай. Нині всі музикують на хмарах, Віршоводять і Скунць, і Вовчок. І про грішне минуле - мовчок… А скрипаль одкидає кептарик І підносить до скрипки смичок. Чари ночі. Буяли славетно Із вина і мелодій без нот. Слався, музико, музико «етно», Нині інший гуляє народ. Ви, Говерло, Везувію, Етно, - Влийте магми співцеві у рот! *** час переступив через людину і помчав поплентався побіг книгу та симфонію й картину перемчав і вітер-босоніг і пішли чиновники в поети охопив усіх святий порив там де мій мольберт - і центр планети так один художник говорив і пішов з народження до смерті повертати в часу ночі й дні сяють зорі в рамі на портреті на його останнім полотні *** епоха чорно-білого кіна епоха чорно-білого екрана і чорний силует біля вікна ти з мандрів ждеш і ждеш мене кохана вода з басейна - не вода із крана і сонце наше з річки вирина що ти мене діждалась - не омана цей хтось із чорно-білого екрана цей хтось і не омана й не мана цей телевізор і графин вина зостався недопитим ще тоді як ми любились ніжні й молоді а все довкола грало кольорами спливло неначе кола по воді облич і літ печальні криптограми і цифровий екран у півстіни - не талик із минулого століття о зупини політ цих літ спини де стрічка фотоплівки вже зотліла і склянка поминального вина і цих стигматів окаянна рана і ти стоїш біля вікна одна і радісно смієшся із екрана у Харкові благають сінема у Києві - пропащої Таращі а в нас у Миколаєві зима твої літа мої літа найкращі і ти не плач - ти нині не одна життя тече немов ріка і рана з епохи чорно-білого кіна де ти біжиш до мене із екрана *** І був молодий поет. І вірші були молоді. Звабливий інтернет Іще не гуляв тоді. Як я любив крізь сон Твій розмариновий бюст. Смак виноградних грон, Біль зацілованих уст… *** І той, що сидів за святковим столом, - Артист, композитор, художник, І цей - Аполлон із високим чолом, - Додасть нам печалей тривожних. І ти, що в сльозах на дорозі стоїш, А мимо - мажори невмиті… Вітчизна,ти думав, оте, що святіш На цілому білому світі.Femina Не ту я жінку вибрав у дорогу, Не тій богині руки цілував. Та що там я, коли самому Богу Ми залишили небагато прав? А ми, які ходили в атеїсти, Купилися на блиск фальшивих віч. І вже не треба пити ані їсти, Але й любов із юності не клич. Богиня зла? Мінливий образ самки? Але під нами - молода трава. А ти? Де ти? Чи цілував не сам ти І руки, й ноги злого божества? І вже, коли кінчалася дорога І бились в ніч прощальні мотилі, Вона прийшла, ця дівчинка-небога, Із золотим віночком на чолі. Напевно, їй поліські ворожбити Дали цю карту й березовий сік. І я пропав, аби її любити Увесь великий чоловічий вік. Вона мене не виграла у карти, Хоча мене рекла бабуся їй. І це була судьба. Сто раз удар ти По столу кулаком - її не смій! І скільки не живу я - долю строгу Ніхто на цьому світі не мине. Не ту я жінку вибрав у дорогу? А справжня жінка - вибрала мене! І я живу - щасливого відбору Мені тепер до скону не знайти, Коли я потягнуся вгору, вгору Барвінком із могильної плити…

Источник: Николаевские новости | Прочитать на источнике