реклама партнерів:
Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО

Нездоланна доброта, проявлена війною

Які можуть бути підсумки року?.. - оце вже кілька годин про це думаю. І розумію, що в цьому році є дещо, чого я ніколи не захочу забути, - прояви надзвичайної людської доброти. Бо є люди, які саме в найгірших умовах уміють поводитися якнайкраще. Я ніколи не хотіла б забути таке. Чомусь деякі моменти дуже запали в серце.

Перший день війни, ранок. Ми ледве можемо зрозуміти, що сталося, на вулиці гудить величезна кількість транспорту, у магазин черга. Ми стоїмо в ній, у всіх обличчя розгублені. Заходимо до магазину, щось собі купляємо з продуктів, а продавець (уявляю собі, що в неї вдома теж діти, а вона тут пробуде до вечора) протягує кожному те, що люди просять, і кожному говорить: "Усе буде добре!". Ніколи не забуду. Що могло бути добре в той ранок?! Та ота продавець!

Той самий ранок, беру телефон, щоб відписати сестрі, бо, мабуть, хвилюється там, у далекому Сибіру. Але ні, вона ще не читала новин. Бачу два повідомлення (хто це так рано?) - два мої аспіранти, обидва пишуть одне й те саме: "Як Ви? Без паніки? Тримаємось!" Ніколи не забуду, вони дійсно скрасили той страшний ранок.
Кінець березня, виходжу у свій двір, нічого не бачу, у нас давно немає світла, а на дворі сніг. І на цьому самому снігу стоїть монахиня з Єлецького монастиря, із якою ми ледве знайомі. "Звідки Ви тут?!" - "Через забор перелізли, не достукалися. Ми автівкою, згадали, що ви тут десь живете. Поїхали до нас, бо сьогодні може бути прорив з вашого боку - військові кажуть. Переночуйте в монастирі". Вона знала, що ми не тої Церкви, але - "згадала, що ми тут живемо"...

Нарешті знайшли можливість вирватися з Чернігова - Їдемо, зупиняють на блокпостах: "Доброго вечора!" Перевіряють паспорти, дивляться в наші пусті перелякані очі. - "Усе буде добре!". Один військовий перевіряє мій паспорт і тиче мені в руки цукерку: "Посміхніться!". Ох, дай Бог здоров'я тому військовому. Ще ж і мій паспорт...

Вирвалися всім нашим кутком, пів вулиці. Але куди? Є друзі в центральній Україні, давно запрошували до себе, але ж не весь куток, а нас трьох. Телефоную їм: "Олено, приймете нас? Нас 18", - "Зараз, попитаю в сестри" (чую в слухавку: "Іро, їх 18, приймемо собі?". Іра десь там далеко перепитує: "Назавжди? Ну, приймемо"). Назавжди!.. Бо ж хто знав, що буде з Черніговом... Прийняли, так і помістили всіх у своєму будинку разом зі своїми дітьми. Ми 40 днів прожили в них, і жодного разу ніхто не посварився.

Початок квітня. Живемо в центральній Україні, а батько чоловіка залишається в Чернігові (не захотів виїжджати). У нього немає води, тепла, немає світла. Часто немає з батьком зв'язку. Кого попросити дістатися до нього та бодай трохи допомогти? Телефонує аспірант. "Володю, а Ви можете дістатися якось до нашого дідуся?.." - " Можу, я велосипедом, між обстрілами. Доїду, передам їжі, передам води...". Між обстрілами він двічі їздив через усе місто до нашого дідуся та допомагав йому. Між справою взяв собі в нашому домі книжок почитати - бо що ще робити між обстрілами?..

Повертаємось у Чернігів, майже одразу їдемо велосипедами (транспорту ще немає) в Інститут історії. Таке враження, що тут найрідніші люди: обіймаємось із кожним, наче вічність не бачилися. Одна викладачка обіймає нас і плаче: "Я так рада вас бачити! Я всіх рада бачити, всіх, бо живі!"

А як зрадів нам директор Інстиуту! Ніколи не забуду, як він, дізнавшись від секретарки, що ми повернулися, швиденько прийшов у наш кабінет привітатися, і ми сіли пити чай, ділилися спогадами, і я добре відчувала тоді, що я - вдома. Насправді, ми не бачилися саме вічність, бо могли вже й не побачитися... Ніколи не забуду.

Потім їдемо на Вал, дивлюсь навколо себе і плачу: Вал цілий, трохи пошкоджена Катерининська церква, видно на бруківці як розірвалися снаряди. Але все ціле. Я не знала б, що так люблю Чернігів, якщо б не перелякалася, що можу його втратити...

І потім постійно траплялися добрі люди, найкращі у світі люди! Я не можу тут всіх перелічити, але знаю, що більшість із них стали нашими друзями саме у цей рік. Усі ці вчені, із якими я один чи два рази перетнулась десь на конференції, раптом згадали про нас і тільки й питали, чим та як допомогти. Мої дорогі студенти, які постійно турбувалися, чи я жива, чи в мене все є, намагалися просто підняти мені настрій, коли я засумувала через від'їзд до Італії. Італійські колеги, які прийняли як свою, наче ми сто років знайомі та тільки й чекали, як би нам зустрітися. Італійські студенти, які так щиро співчувають нашій біді.

Близкість смерті, близкість втрати, як лакмусовий паперець, виявляє людей, у яких є щось від Неба. І от виявилося, що навколо нас таких більшість, і зараз, коли рік добігає кінця, я відчуваю велику вдячність до кожного з них. Мені навіть здається, що поки ми відчуваємо вдячність, ми перемагаємо ворога, бо залишаємося живими та - людьми.

Світлана ШУМИЛО



Теги:широка війна, щоденники війни, Світлана Шумило


Читайте також



Коментарі (0)
avatar