реклама партнерів:
Головна › Новини › КУЛЬТУРА

Минаючи далекі села...

Чи йдеш столичними вулицями, чи розглядаєш публіку на якомусь літературному вечорі або художній виставці, майже безпомильно вгадуєш вихідців із села, бо ти з ними одної групи крові і шлях "в люди" всі верстали подібний : школа-вуз (у когось перед цим - армія чи виробничий досвід)- служба- робота- гуртожиток(комуналка)-міська скромна квартира- міська прописка і повільне, майже завжди незавершене входження в містяни-міщуки (в найгіршому варіанті це проявляється у фразі "ми городскіє").Аби довести, що таки - городські, многі першою скидають з душі і з язика рідну мову, бо-сільська, й безповоротно переходять на суржик чи мову городську, як їм вчувається, російська...Але я не про мову.

Я про те цікавенне явище, що стоїть над цією людською більшістю як сяйво і як марево.Перше- традиції, прихоплені з дому разом з клунками провізії і батьківським датком на дорогу.Це , не побоюсь цього слова, як говорить одна моя знайома, -цілий інститут зі спецкурсами кумівства, сусідства, земляцтва, що і є колом спілкування, а іноді й інформаційним простором, це подорожі на картоплю і по картоплю чи на заклання свиней з бичками в рідне село, це відпочинок на природі, це обов'язкове морське паломництво, це, з літами, сільські батьківські оселі без батьків і власним -вдалим чи провальним- намаганням поратися на городах в дачному режимі.

Це ще не втрачене родичанство і сентиментальність, коли йдеться про всі атрибути сільського дитинства :піч з усіма нехитрими її стравами, що стають смачнішими з роками, гойдалка, сільська вода- криниця, річка, ставок, це родина за столом і калина за вікном, це дитинство і юність, які в зрілих роках стають казковими, це діди й баби, мудрі й не дуже, це батьки, які вчили і підгодовували, це пісні, які зненацька пробуджуються в пам'яті, хоч не кожному дано зрозуміти фразу Льоні Кисельова, що "все на свете -только песня на украинском язьіке" і щоб це мало означати...

Діти вже не знають польотів та ігор на толоках, не знають слів "дідусь та бабуся", у них "бабушки с дедушками", їм не кажуть казок, їм включають мультики і зрідка читають книжки, але у них є приставки-стрілялки, планшети, компи і вся мутота, яка "должна бить у рєбйонка".

Чи повертаємося ми, ностальгуючі, в свої села? Так ,обов'язково, на Провідну неділю.

Чи є села, які живуть лише в нашій пам'яті? Так, їх тисячі, разом з маленькими річками, які назавжди сховалися під землю.

Чи любимо ми землю, чиї ландшафти зробили наші характери?

Аякже, дуже-дуже, так, що навіть не помічаємо куч бур'янів, випалених полів, целофану, сміття, безладу, поганьбленої води і розбитих доріг, степів під необрахованим ріпаком, кукурудзою, соняшником...

Ми не знаємо, чи зникли сильні пшениці , бо ми не здатні вгадати, де озима, а яка-яра. Що це: жито -пшениця-ячмінь?--яка різниця, всі з колоссям, красівооо! Школи, де ми вчилися, зникли- добре, коли натомість там стоїть побудована ще в епоху "развітого соціалізма". Ще , де-не-де, працюють будинки культури, ще збереглися бібліотеки, в яких біблотекарка взимку пише в рукавичках листа в редакцію, просячи передплатити газету, бо газети й журнали- рідкість в сільських бібліотеках, шукайте їх деінде...

Ні, вони є, багаті села , успішні фермери,товариства, кооперативи, є ті , для кого слова "село, село, для мене ти єдине" таки програмні, є люди що, живучи в селі, нічим не поступаються городянам, є, але що ми про них знаємо? Село ,як кажуть, тепер не в тренді. Нема радіостанції "Колос", нема сільських програм на національних радіоканалах, що вже говорити про ефемки?

Телебачення їде в село тоді, коли там трапляється щось страхітливо-тваринне. Скажімо, вагітна школярка 12ти років. Криваве вбивство по п'яні. Пожежі з дитячими жертвами...В кадрі-обдерті помешкання, понищені люди, безперспективне існування старих і молодих.Інцести, згвалтування, вбивства.

Село виникає в інформаційній стрічці тоді, коли йдеться про продаж землі. Про мільйонні статки латифундистів, які, виявляється, є і давно мають тисячі гектарів землі.

Село в програмі Оксани Оксана Пекун ще співає,але тих,зто керує державним телебаченням,це теж дратує.Краще б не співали,а вимирали мовчки.

Що ми знаємо про село? Лепечемо розсоплено про корівку і свіжоздоєне молоко...Егей, та давно вже нема тих черід, що йшли з паші по людських дворах, утримуючи сім'ї і поля.Хіба кози плутаються по дерезі, а коза,між іншим, завжди була ознакою бідності в селі...

Стоять на городах, моляться за врожай в поясному поклоні останні сільські городниці.Вони й раді б щось продати городянам, та як до покупців дібратися?

Колись були проекти "поле-прилавок", нині б це мало звучати "поле-перекупщик"...

Ах, ці мої нудні роздуми безкінечні, бо нарікаю і на себе, й на селян. Коли говорять про посуху, згадую про тисячі гектарів зрошуваних колись земель і вирізаних ще в 90их труб.Заготовляли металолом за копійки, втратили мільйони...

Коли бідкаємося про підтоплення - а хто повирізував буки, коренева система кожного дерева здатна втримувати до 70-ти тонн води? Чого мовчали, богобоязливі? Чи й самі підробояли на вирубці лісів?...Що там говорити -вже й міністерства сільськогосподарського нема, бо, раптом, хтось захоче добрі діла для селян робити.

А я ,розкошуючи в спогадах і сентиментах про рідне село, що зробила для села? Те,шо могла: багато років розповідала про тих, хто понаписував історії рідних сіл, історії сільських родів і, повірте, це і є справжня історія сільської України. Петро Тронько мріяв перевидати редаговану ним "Історію міст і сіл України"- ні, не перевидадуть Нема вже й істориків, які цим переймаються.

Віктор Ющенко спричинився до того, що побачили світ книжки з історії Голодомору, і це була частина великої, горьової правди про наше село - тільки на Дніпропетровщині замордовано голодом мільйон хліборобів. Все, закрили цю сторінку, і не тому, що прочитали. Кажуть, важко втриматися від сьогочасних аналогій. Не гнівіть Бога! Важко сьогочасним здирникам села, які навіть лазні та ФАПИ позакривали, а замість крамниць повідкривали генделики...

Вони доживають віка по селах, вічні трударі, хлібороби, що народили і виховали народ. Але тепер не модно говорити про те, що з села вийшли науковці, заводчани, письменники, вийшла нація, помордована, затуркана, але - нація українців, які тримали цю землю, воювали за неї, відбудовували свої хатки, орали і сіяли. І тепер воюють. Скільки з'явилося бійцівських могил по селах? Повернулися до батьків в трунах. Живим обіцяли давати землю під будівництво.Багатьом дали? А в скількох украли?..

"Минаючи убогі села ,я думав :"Де я прихилюсь?"...Слухаючи безкінечні новини про пандемію, яка не знає кордонів, яка, на думку каббаліста Міхаеля Лайтмана ( одна з думок), вражає найбільш егоїстичні суспільства і що людство ще переживатиме і другу, і третю її хвилю, подумала : а хто ж в Україні відзначається людяністю, якщо не вони, селяни і села? Як їх убезпечують, хто їх лікує?

Ми й досі, витягуючи з них все, що було в пошанівку, не віддали їм ні на гріш того, що вони і їхні діти варті...

Мої думки не святі. Не рятівні .Ні для вас, хто читає цей довгий текст, ні для тих, хто не читає. Просто думки колишньої селючки, яка, як і більшість, від села відірвалася, а др міста невповні пристала. Думки подорожньої, яка, минаючи далекі села, чує, як муляє совість, як щось таке, як зернята в чоботі, принесені з колгоспного току її бабою, аби змолоти їх і врятувати своїх дітей хоч цього вечора рідкою лемішкою...

Любов ГОЛОТА



Теги:Любов Голота, відродження села, Голодомор, історія сіл


Читайте також



Коментарі (0)
avatar