Нові назви вулиць Полтави - Данила Апостола, Василя Барки та Олександра Білаша

Загалом у процесі декомунізації в обласному центрі змінено назви 110-ти вулиць, майданів, провулків, парків тощо, а також назви двох адміністративних районів. Більшість з них найменовані на честь видатних особистостей, які відстоювали українську державність за покликом душі, у боях з іноземними поневолювачами, а також на професійній ниві. Серед нових імен – і видатні полтавці, які уславили Україну і полтавський край у мистецтві, архітектурі, кіно, театрі, у піснях, виробах декоративно-прикладного мистецтва. Це і видатні науковці, лікарі, воїни-визволителі. Серед видатних полтавців імена тих, хто протягом усього життя працював на славу Україні, а також імена тих, чиє коротке життя спалахнуло і згасло, жертовно покладене на вівтар Свободи і Незалежності держави. Громадяни мають знати своїх справжніх героїв та достойників, пам’ять про яких увічнена у нових топонімах. 

Під час декомунізації окремим вулицям і провулкам було повернуто їхні історичні назви, чим відновлено історичну справедливість. 

Полтавська обласна державна адміністрація оприлюднила брошуру "Нові топоніми міста Полтави після декомунізації", інформація з якої була використана у цій статті.

Апостол Данило (4 (14) грудня 1654? с. Сорочинці Миргородського полку, тепер с. Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області – 17 (29) січня 1734) – Гетьман України (1727-1734).

Має пряме відношення до Полтавщини, оскільки тривалий час обирався Миргородським полковником (з 1682-1686 і 1693-1727). Після ліквідації гетьманства у 1722, активно виступав за його відновлення, відстоював права Гетьманщини. Похований на Полтавщині у с. Великі Сорочинці (тривалий час село було його резиденцією).
Один з небагатьох гетьманів, місце поховання якого відоме достеменно.

Література: Полонська-Василенко Н. Історія України. Том 2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. – К.: «Либідь», 1992.


Барка Василь (справжнє ім'я та прізвище Василь Костянтинович Очерет, англ. Wasyl Otcheret-Barka; 16.07.1908, с. Солониця, нині Лубенського району Полтавської області – 11.04.2003, Глейн Спейн, США) – український письменник і перекладач.

Навчався в Лубенському духовному училищі («бурсі»), яке згодом було перетворено в трудову школу, закінчив Лубенський Педагогічний технікум (1927). Працював учителем фізики і математики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. У 1930 в Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи». Але «Літературна газета» звинуватила його у виявах «класово ворожого» світогляду, «буржуазному націоналізмі», у спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму». Автора примусили публічно при всіх каятися на зборах Російської асоціації пролетарських письменників, до української секції якої він входив. Друга книжка В. Барки «Цехи» виходить 1932 у Харкові. Вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень перебування на заводі «Красноліт», де письменник був у «творчому відрядженні». У 1940 він успішно захистив дисертацію, згодом читав лекції з історії західноєвропейської літератури на філологічному факультеті Ростовського університету.

У 1941 письменник добровольцем іде у «народне ополчення», хоча і має можливість звільнитися за станом здоров’я. Під час одного з наступів німців у 1942 його було тяжко поранено. Після розгрому Берліна разом з іншими вигнанцями-втікачами він здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір «Діпі» (табір для переміщених осіб). У 1950 за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до Америки, де працював над історією української літератури. За кордоном видав окремі частини під назвами «Хліборобів Орфей, або кларнетізм», «Правда Кобзаря» (1961). Кілька років працював редактором на радіостанції «Свобода».

Великий успіх мала проза: романи «Рай» (Нью-Йорк, 1953), «Жовтий князь» (Мюнхен-Нью-Йорк, 1963; Київ, 1991), роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981). У романі «Жовтий князь» автор, зокрема розповів світові про трагічні події в Україні 1932-1933. Останні три роки Василь Барка хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці.

Література: Ротач П. Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції. – Полтава: Верстка, 1998. – С. 20-21.

Білаш Олександр Іванович (06.03.1931, смт Градизьк Градизького р-ну, тепер Глобинського р-ну Полтавської обл. – 06.05.2003, м. Київ) – композитор, поет, засл. діяч мистецтв УРСР (1968), нар. артист УРСР (1977), нар. артист СРСР (1990), Герой України (2001).

Навчався у Київській музичній школі для дорослих (1947), Житомирському музичному училищі ім. В. С. Косенка по класу баяна (1948–1952). У 1957 закінчив Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського по класу композиції. Працював викладачем музики у середніх школах Києва, з 1960 – викладач теорії музики в Київському педагогічному інституті ім. М. Горького (нині – Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова). З 1964 – заст. голови, з 1976 – голова правління Київської організації Спілки композиторів України. Член Спілки композиторів України (1962), секретар правління Спілки композиторів СРСР (1987), член Національної спілки письменників України (2000). Перший голова земляцької організації «Полтавці в Києві».

Твори: понад 300 пісень, зокрема, «Впали роси на покоси», «Чайкою в небі любов моя» (обидві – з кінофільму «Роман і Франческа», 1960), «Два кольори», «Лелеченьки», «Ясени», «Ластівка», «Треба йти до осені», «Сніг на зеленому листі», «Цвітуть осінні тихі небеса», пісня-романс «Цвітуть осінні тихі небеса», пісня-дума «Сину, качки летять», пісня-балада «Ровесники»; опери «Гайдамаки» (1965), «Прапороносці» (1985); моноопери «Балада війни» на слова І. Драча (1970), «Сповідь білого тюльпана»; ораторія «Вишневий вітер» (1989); оперети «Легенда про Київ» (1982), «Дзвони Росії» (1983), «Чиста криниця»; мюзикл «Пригоди Буратіно»; концерти № 1 і № 2 для фортепіано з симфонічним оркестром (1978, 1982); кантати «Голодомор-33», «Надвечірні дзвони», «Поклони»; симфонічні твори, музика до вистав і кінофільмів; 8 поетичних збірок: «Мелодія», «Криниця», «Ластів’яні ноти», «Спогад», «Ти відчаль, моя печаль», «Помилуй і прости», «Совість на вогні горить», «Мамине крило», поема «Життєве кредо», поема й вірші «Шурась».

Звання Героя України присвоєно Указом Президента України від 06.03.2001 за визначний особистий внесок у збагачення духовної скарбниці українського народу, багаторічну плідну творчу діяльність.

Нагороджений орденами Держави (2001), Трудового Червоного Прапора (1971), Дружби народів (1981), відзнакою Фонду міжнародних премій – орденом Миколи Чудотворця «За примноження добра на землі».

Лауреат Республіканської премії ЛКСМУ ім. М. Островського (1966), премії Ленінського комсомолу (1968), Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1975). Почесн. громадянин Києва (2001).

Похований у Києві на Центральній алеї Байкового кладовища (дільниця № 52а, VIP-дільниця).

Ім’я Білаша носить Градизька гімназія. 22.09.2005 на зборах у столичному кіноконцертному залі «Україна» полтавське земляцтво разом із мистецькою спільнотою презентувало благодійний фонд ім. Олександра Білаша, створений родиною митця. 31.10.2005 у міжнародному центрі культури і мистецтв у Києві відбувся всеукраїнський фестиваль сучасної пісні «Два кольори» ім. О. Білаша. 06.03.2006 у Національній філармонії України відбувся вечір-концерт, присвячений пам’яті композитора. 08.10.2007 у Колонній залі ім. М. В. Лисенка Національної філармонії України за підтримки Міністерства культури і туризму та громадської організації Полтавського земляцтва у Києві відбувся «Вечір пам’яті О. І. Білаша». Щорічно у смт Градизьк відбуваються заходи з пошанування пам’яті О. І. Білаша.
Література: Герої землі Полтавської: довідник. Вип. 3. Герої України / Упоряд. О. А. Білоусько, Т. П. Пустовіт. – Полтава: ТОВ «АСМІ». – 2012. – С. 10-11.













Далі буде ...