60 років чоловік нічого не знав про своє коріння, не знав навіть, де народився
Як часто ми не цінуємо того, що дарує нам життя, вважаючи звичайним те, що у нас є батьки, родичі. А от люди, позбавлені цього, вміють радіти, відшукавши свій родовід, своє коріння. Чоловік, який розповів свою долю, зумів знайти смисл життя і у досить солідному віці: не жалкуючи сил, він займається пошуком рідних. А це додає йому впевненості у житті, у власному майбутньому.
Ми сидимо з господарем в його затишній, зі смаком прибраній квартирі, хоча в ній декілька років вже немає господині. Уважно слухаю розповідь — своєрідну сповідь цього літнього, але, незважаючи на вік та нелегкий життєвий шлях, досить упевненого в собі, привабливого і вольового чоловіка. Деколи аж мурашки біжать по спині, коли чуєш, які випробування довелось пережити цій людині на своєму життєвому шляху. Господар ще з початку розповіді ввічливо попередив, що не всім вистачає сили волі вислухати його до кінця.
Отже, Левков Рудольф Іванович, народився в 1941 році. Запис в документах, що свідчать про цю подію, досить лаконічний : “Вихованець дитячого будинку “. Це відображає відомості як про місце народження, так і про батьків. Довідка, видана дитбудинком Івано-Франківської (колишня Станіславська ) області, вказує що Рудольф Іванович потрапив туди ще в дошкільному віці, Тут пройшли його дитячі та юнацькі роки, тут здобув освіту. Мабуть, неважко уявити нелегке сирітське життя, яке йому довелось пережити, коли в тебе немає не тільки батьків, але й родичів.
Потім училище, самостійна робота, служба в армії. Життя потроху почало налагоджуватись. Невдовзі зустрів свою першу любов, з якою створив сім’ю. Жили дружно та в коханні, а згодом в сім’ї з’явилось двоє красивих діток, одержали квартиру в Дніпропетровську.
Доля, тим часом, па превеликий жаль, готувала цій людині чергові випробовування. Молода дружина вирішила разом з дітьми провідати свою матір у сусідній області. Автобус, в якому вони їхали, потрапляє в автокатастрофу, в результаті чого всі вони гинуть. Важко навіть уявити горе та відчай, що охопили Рудольфа Івановича. А невдовзі новий удар — не витримало всього цього серце тещі. Чоловік залишається знову в цьому світі самотнім, у відчаї навіть хоче покінчити життя самогубством.
Проте сила волі все-таки перемагає. Рудольф Іванович розмінює квартиру, де не в змозі жити через постійне нагадування про близьких йому людей і переїздить до міста Ладижина Вінницької області. Знову працює кранівником, життєві рани потроху загоюються.
Незабаром він знайомиться з жінкою, що одна виховувала двох дітей. Одружується з нею, всиновлює її молодшого сина, закінчує заочно технікум. Живуть щасливо, виховують дітей, видають заміж дочку, женять сина. Згодом народжуються онуки, з радістю допомагають їх виховувати. Так пролетіло більше двох десятків років, Здавалось, що лиха доля забула цю людину, проте дружина раптово захворіла на невиліковну хворобу та померла. Знову Рудольф Іванович залишився в цьому світі без близької душі.
Уже перебуваючи на пенсії, чоловік не замкнувся в собі, а почав брати активну участь у житті міста. Проте не покидали думки про своє минуле, і він вирішив спробувати знайти своїх батьків або хоча б родичів. Написав листи до редакцій популярних телепередач, що займаються пошуком людей, але, на жаль, це не принесло ніяких результатів. Потім, за порадою голови ради ветеранів міста, вирішив звернутися до військового комісаріату з проханням зробити запит до архіву Великої Вітчизняної війни — можливо, його батько значиться серед її учасників.
Це питання довго не вирішувалось, але завдяки активній участі міського голови, відповідний запит зроблено, а згодом прийшла відповідь. Вона сповіщала, що батько Рудольфа Івановича — Левков Іван Васильович, 1917 року народження, протягом війни був кадровим офіцером — артилеристом, нагороджений багатьма бойовими нагородами. Після війни ще деякий час служив у Московському військовому окрузі, звільнений у запас за станом здоров’я. В кінці повідомлялось, що у 1947 році він одержував військову пенсію у місті Гайсин Вінницької області.
Це вже була перша інформація, яка дала надію на успіх. Чоловік негайно відправляється в Гайсин і дізнається, що його батько проживав тут з 1947 року, а в 1974 році тут же і помер. Він знаходить будинок, де проживав з другою дружиною батько, провідує його могилу. Від мешканців будинку він дізнається, що друга дружина батька померла в 1990 році, а будинок нині належить її сину від попереднього шлюбу, який здав його квартиронаймачам, а сам проживає з сім’єю в Криму. На щастя, залишились деякі батькові фотографії, він бере їх собі, дізнається адресу та номер телефона зведеного брата. Рудольф Іванович телефонує в Крим, проте там появу нового родича зустріли без особливої радості, міркуючи, що ним керують корисливі мотиви на якусь батькову спадщину, а не пошук родинного тепла, якого так мало було в його житті.
Чоловік звертається до Гайсинського ЗАГСу і одержує копію довідки про смерть батька, з якої дізнається що той народився в селі Рижавка Жмеринського району, Вінницької області.
Окрилений першими успіхами, він вирішує провідати батьківщину батька, сподіваючись віднайти там свою рідню. В селі проживає його двоюрідна тітка, від якої дізнається, що в батька були ще менші брат та сестра, котрі проживали у Вінниці та Києві. Раніше вони приїздили в село провідувати могили батьків, але протягом останніх років їх не було, на жаль, адреси їх теж в селі ніхто не знав. Рудольф Іванович відвідує могили дідуся та бабусі, одержує в подарунок декілька сімейних фотографій та залишає свої координати, сподіваючись на появу когось із родичів в селі.
Проходить декілька місяців, і чоловік одержує радісну звістку. Його тітка разом з двоюрідним братом гостювали в селі, де й дізнались про нього. Після хвилюючої телефонної розмови вони запросили його до себе в гості до Вінниці.
Неможливо передати тих радісних почуттів, що вирували в душах людей, що зустрілись вперше через більш ніж шістдесят літ. Тітка, яка вже стала двічі вдовою, розповіла, що чула про його існування, проте не знала, де він знаходився. Від неї він дізнався, що його мати, Горностай Євдокія, 1924 року народження, була першокурсницею Вінницького медінституту, після закінчення якого в 1950 працювала лікарем-гінекологом в місті Немирів.
Народився Рудольф Іванович у Вінниці в пологовому будинку по вулиці Пушкінській. Після повернення з війни батька сім’я проживала в Немирові.
Під час голоду 1947 року мати, щоб врятувати дитину, здає його до дитбудинку. Через деякий час батьки вдочеряють маленьку дівчинку, але сімейні стосунки дають тріщину, і сім’я розпадається. Батько вдруге одружується і переїздить жити до Гайсина, а мати залишається жити з дочкою в Немирові. Тут вона працювала до виходу на пенсію, а потім виїхала жити разом з сім’єю дочки. На жаль, це поки що всі відомості про матір та її сім’ю.
У Вінниці, крім тітки, проживають його двоюрідні брат і сестра, а також двоюрідні племінники. В людини з’явилось відразу багато близьких людей, які з радістю і теплом прийняли його в свою родину. Від них він дізнається, що дядько, який проживав у Києві, торік помер, але там залишилась його жінка та його двоюрідна сестра з сім’єю, а двоюрідний брат декілька років тому виїхав з сім’єю до США, там він — професор в одному з університетів.
Рудольф Іванович телефонує до Києва і одержує запрошення в гості. Знову хвилююча зустріч близьких людей, спогади та радість. Він узнає адресу двоюрідного брата в Америці, пише листа з розповіддю про свою долю, з нетерпінням очікуючи на відповідь.
Ось така коротка розповідь про цю непросту людську долю, в якій буде ще багато цікавих подій і, будемо сподіватись, радісних. Можливо, ця публікація в нашій газеті допоможе довідатись про матір та її рідню, знайти свою зведену сестру з сім’єю.
Проте вже сьогодні приємно дивитись на людину, яка через такий великий проміжок часу відшукала своє родинне коріння, в якої тепер у світі багато близьких йому людей.
„Місто”

Источник: "Місто" Вінницька щотижнева газета | Прочитать на источнике