Вінничанка Аліна у вихованні свого сина якось стала перед дилемою. Хлопчика за вуха не відтягнути від телевізора. З одного боку, знайомі захоплювались: яка ж ерудована дитина, знає не тільки останні новини науки, техніки та політики, а й усіх політиків та акторів за іменами, і добре орієнтується навіть у їхньому особистому житті. Та й мама точно знала, що чадо вдома і ніде не тиняється. З іншого боку — її другокласник став нервовим і неврівноваженим, порушився сон, почав швидко втомлюватись.
Спершу дорослі позбавили малюка “покемонів”, “сакур” та інших мультяшних кумирів, а з усіх дитячих каналів залишили лише той, де старі-добрі радянські фільми. Потім і взагалі відмовились від кабельного і до максимуму обмежили у сидінні перед телевізором. Вечірні перегляди фільмів замінили читанням книг. Спершу читали хлопчику, а потім дитина звикла сама замість телевізора брати книгу до рук. Телевізійний вакуум природно заповнився читанням, благо бібліотека дома велика.
Але з’явилась інша проблема: дитина хвостом ходить за дорослими і нізащо не хоче шукати собі якогось дитячого заняття.
Телевізор і комп’ютер — це вигідна нянька для батьків, кажуть у свою чергу психологи. І наполегливо радять цим не зловживати. Батьки ж дивуються, у які ж ігри нині граються їхні діти. Хтось — у податкових інспекторів, хтось у ДАІшників, а хтось і зовсім не знає: що йому чи їй робити у вільну хвилину.
За комп’ютером
і про комп’ютер
— Мабуть, на сьогодні підлітки надто комп’ютеризовані, — каже Тетяна Коновалюк, дитячий психолог. — Про якесь хобі, надбання, досягнення у якомусь предметі або взагалі на інші теми — нинішні підлітки говорять дуже мало. В основному, це комп’ютерні ігри, інтернет, форуми в мережі. Власне, увесь вільний час вони так і проводять. Тому одна з головних проблем самих підлітків і батьків, які звертаються до психологів, це залежність від комп’ютерних ігор. Хоча збірний портрет сучасного підлітка змалювати складно. Вони усі різні і залежить все від психологічного та фізіологічного розвитку.
Власне, усі проблеми, які можуть виникнути і з дитиною, і з вільним часом — від надмірної кількості такого і від незайнятості чада. А ще від того, що дорослі не завжди враховують кризи дитячого і підлітковго віку, не знають про такі взагалі або відкидають їх важливість. Але знання — це сила, яка дає можливість не тільки не погіршити ситуацію, а вийти з неї з найменшими втратами.
— Так звана криза підліткового віку — з 11 до 13 років, — продовжує Тетяна Степанівна. — Дитина не бажає вчитися, вона руйнує стосунки з батьками, байдужа майже до усього, поведінка, м’яко кажучи, некультурна. З іншого боку, саме такою поведінкою підлітки намагаються виділитися. А передпідліткова криза починається з десяти років. І якщо правильно і цікаво заповнити вільний час дитини, таких великих проблем у підлітковому віці (з батьками, навчанням та однолітками) немає. До того ж, коли у сім’ї є гармонія, розуміння та індивідуальний підхід до дитини, кризовий період протікає легше.
Повністю відгородити від благ цивілізації, як-то телевізор чи комп’ютер, ми не можемо, каже психолог. Втім години цілком достатньо, аби підготувати на комп’ютері шкільний реферат або ж погратися в ігри. А перегляду телевізора час потрібно лімітувати.
Наші “Петрики П’яточкіни”
Ну хто ж з дорослих не пам’ятає мультика про Петрика П’яточкіна? А свого часу його навіть заборонили показувати по телебаченню, бо ж дітлахи приходили до школи або садочка і починали копіювати головного героя. Сьогодні б педагоги зробили зауваження мамі Петрика: “У вашої дитини гіперактивна поведінка!”.
Гіперактивних дітей від 3% до 15% від усієї кількості школярів. Серед хлопчиків їх у три рази більше.
— Гіперактивна поведінка характеризується тим, що дитина високотривожна, — пояснює пані Тетяна. Гіперактивність проявляється високою активністю, розсіяною концентрацією уваги, дитина нестримана, у неї неконтрольованість емоцій, трапляються прояви агресії. Буває, що у дитини занадто швидкий фізіологічний розвиток, вона може бути фізіологічно розвинута, зате може трохи відставати у психологічному розвитку.
Про таких дітей кажуть, що вони непосидючі. Як правило, до психологів баьтки звертаються, аби врівноважити активність таких дітей, вирівняти поведінку. Але головне, наголошує Тетяна Коновалюк, аби батьки самі не були з такою дитиною гіперактивні. Присаджувати таку дитину криком не тільки безрезультатно, а й безперспективно.
— Спокійна розмова дасть дитині чути маму, — пояснює психолог. — Інакше батьки не чують дитину, а дитина — батьків. Потрібно розуміння того, що у дитини такий період. І щоб змінити це — потрібно попрацювати разом.
У такому разі потрібно діяти за принципом, котрий сповідував інший герой мультфільму: “Спокойствие и только спокойствие!”
Не в усіх дітей гіперактивність виявляється однаково. Хоча є три основні “показники”: висока енергійність, непосидючість (особливо в школі), неуважність і відволікання уваги, імпульсивність. У когось проявляються усі три, у когось — тільки деякі. Однак гіперактивності боятися не потрібно. Якщо вже вона є, то з цим потрібно працювати. Енергію дитина може виплеснути на спортивних гуртках або секціях. Кількість потрібно переводити у якість — принаймні зміцняться м’язи, прес і з’являться нові знайомі.
Гуртки гуртками,
а спілкування
вони не замінять
Не кожна сім’я може облаштувати дитячу так, щоб куди не повернись — дитина знайшла, чим зайнятись. Та й не кожний маленький вінничан має окрему кімнату. Крім того, потрібно врахувати і той факт, що дитяча увага концентрується на одному предметі лічені хвилини. Тож скільки б ігор не було у кімнаті, їх все одно буде замало. І найбільша біда — коли дитина приходить до мами чи тата із запитанням або й просто так, а ті — зайняті.
— Приділяти увагу дитині! — радить Тетяна Степанівна. — Нехай це буде півгодини чи дві години на день. Без цього дитина не буде розвиватись нормально. Вільний час можна провести разом з мамою і татом. Мама любить вишивати, в’язати — дитина може робити це з нею. До того ж, це розвиток дрібної моторики рук. Батько щось розбирає, гвинтить — нехай син чи донька допоможуть. Йдете грати у футбол — візьміть дитину з собою. Це корисно витрачений час: і спілкуання, і розширення кругозору.
Крім того, спілкування та звичайні теревені з сином чи донькою сприяють полегшенню кризових станів у дітей. З’являється довіра, а вона має бути взаємна.
Гуртки, секції, клуби, товариства — їх сьогодні достатньо. Але важливо не переборщити. Бо ж дуче часто батьки, намагаючись завантажити дитину, трохи перегинають палицю і як наслідок перевантажують дитячу психіку. Та й спілкування і сімейні спільні вечори це не замінить.
Ірина ЖУК

Источник: "Місто" Вінницька щотижнева газета | Прочитать на источнике